Реалізація змісту національного виховання

Ніщо мене так не гнітить,

Коли засмучена дитина.

Себе питаю кожну мить:

А може, в тім моя провина?

В.Латанський

Сіре життя, безбарвна дійсність, гіркі слова образи… Страшно, але погодьмося, що сьогодні життя перед кожним з нас постало у двох найвиразніших кольорах – чорному та білому. Людина, незалежно від того, доросла вона чи дитина, відчуває на собі вічну, непримиренну боротьбу добра і зла.

Що робити, аби не озлобленість, а  любов вирувала у маленьких сердечках, не презирство, не байдужість, а неповторні почуття радості, захоплення  красою навколишнього світу наповнювали їхні душі? Як вберегти їх від зневіри, безнадії, нелюбові? Усі  ці «що» і «як» щодня постають переді мною як педагогом, класним керівником.  Відповіді  намагаюсь знаходити в творах класиків педагогічної думки, у досягненнях сучасної педагогічної науки, в джерелах народної мудрості.

Учнівський колектив… Він щодня поруч зі мною. Проблем і радостей не буває «твоїх» і «моїх». Вони – наші. Як же добитися єдності вчинків, думок, почуттів, аби стати справжнім «колективом – сім’єю»? У думці, як і має бути, виринає слово «виховання», а це все-таки мистецтво, таке ж,як і грати на скрипці, добре малювати картини, бути гарним радіотехніком або пекарем. Проте як саме виховувати? Діти з народження  найчастіше чують «ні», «не можна», «не бери», «не так». Ми, дорослі, сміливо говоримо, що знаємо себе, своїх дітей, знаємо, як правильно виховувати. А чи так це? Практика показує: аби правильно розвинути, виховати дитину, потрібно спочатку належним чином розібратися в собі, самому досягти гармонії. Усього цього вчить християнська та загальнолюдська мораль, українська національна етнопедагогіка.

Тому для роботи із класом я обрала проблему, яка включає у себе саме ці чинники: «Формування учнівського колективу на засадах християнської загальнолюдської моралі, української етнопедагогіки».

На основі творчого поєднання ідеї народної педагогіки, родинної педагогіки, філософсько-дидактичної спадщини видатних педагогів Г.Сковороди, К.Ушинського, С.Русової, А.Макаренка, В.Сухомлинського та інших, виходячи із власного 20-річного досвіду роботи та з урахуванням особливостей класного колективу, створила виховну систему класу, спрямовану на формування особистості в учнівському колективі на засадах християнської та загальнолюдської моралі, української національної етнопедагогіки через співпрацю усіх учасників педагогічної взаємодії (діти-батьки-педагоги-громада) (Додаток 1,2).

Для забезпечення  дієвості виховної системи працюю над такими завданнями:

-         створення творчої атмосфери в колективі;

-         сприяння розвитку самостійного креативного мислення, індивідуально творчих здібностей;

-          сприяння і розвитку почуття особистої гідності й гідності іншої людини;

-         формування розуміння дитиною життєвих цінностей, сенсу людського життя і визначення свого місця в ньому;

-         вихованням шанобливого ставлення до людей та родини;

-         формування системи ціннісних ставлень особистості;

-         розвиток умінь цінувати справжні людські якості.

Реалізовувати завдання  насамперед допомагає Програма національного виховання учнівської молоді Рівненщини, за якою ми працюємо уже не один рік. Вона є багатоаспектною і має гуманістичну спрямованість. Рекомендовані методи, форми, технології організації виховної діяльності ґрунтуються на взаємодії вихователя та вихованця і забезпечують цілісне формування гуманістичного світогляду особистості. Всі дібрані у Програмі заходи сприяють  досягненню найоптимальнішого результату в розвитку дитини і, перш за все, у фізичній, психічній і духовно-моральній сферах, залучають молодь до вивчення та засвоєння звичаїв і традицій рідного краю, загальнолюдських моральних цінностей.

Опираючись на мету і завдання Програми, розумію, що найважливішою метою виховного процесу є плекання людської особистості… (Додатки 3,4)

Виховання починається в родинні за визначальної ролі батьків, продовжується протягом всього дорослого життя і ґрунтується на засадах народної та академічної педагогіки… Виховання повинно бути діяльним, зорієнтованим на самопізнання і пізнання дитиною світу, її розвиток історичної пам’яті, почуттів , понять совісті, чесності, гідності й національної гордості за український народ, приналежність до його держави, мови, культури, традицій.

Потреби сьогодення обумовлюють необхідність оновлення змісту національного виховання, підпорядкування його новому сприйняттю дитиною світу і принципово  новому її ставленню до нації, суспільства, громади, в якій живе дитина, природи, людей, розумінню самого себе, матеріальної і духовної спадщини населення рідного краю. Тому так важливо у зміст виховання включати систему цінностей і якостей особистості, що розвиваються через її власні ставлення.

Позакласна виховна робота, у яку включаються учні класу, є невід’ємним складником усієї системи освіти й виховання молодого покоління. Тому, сприяючи формуванню ціннісного ставлення вихованців до суспільства і держави, прагну допомогти дітям відчути приналежність до України, національно-громадської і національно-етнічної ментальності, формувати потребу збереження історичного, культурного та духовного спадку українського народу, засад толерантності особистості, розвивати прагнення до забезпечення та примноження духовного та матеріального багатства українського народу, свідомого ставлення до правил поведінки, суспільних та моральних норм життя. З цією метою використовую як традиційні форми роботи (бесіди, усний  журнал), так і з моментами інновацій (ігрову програму «Що я знаю про Україну», годину пам’яті «Вони боролися за волю України», акцію «Єдина Україна», «стіну правди»  «Я українець, тому що…»).

Кожна доба має свої потреби, порушує свої проблеми, ставить свої вимоги. На етапі розбудови держави, коли скрутно не тільки матеріально, а й поглиблюється криза людського духу, особливого значення набуває формування ціннісних ставлень особистості до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю. Тому дуже важливо накреслити правильний шлях формування у дитини історичного, краєзнавчого та культурного світогляду, історичної пам’яті. Крім того, не обійтися без системи знань про пам’ятки історії та культури Рівненщини, її архітектури, мистецтва, звичаїв, традицій, фольклорних джерел. Важливим є розвиток навичок пошуково-дослідницької діяльності школярів, виховання поваги до історичного минулого нашого краю, почуття гордості за нього, формування якостей громадянина-патріота.

Крокуючи у  цьому напрямку,  ми з учнями опрацювали етнографічний нарис Олекси Воропая «Звичаї нашого народу», підготували родинне свято «Посиденьки на Андрія» та новорічне свято «Щедрий вечір». Вдалим був конкурс-інсценізація «У світі Лесиних казок» (до річниці з дня народження Лесі Українки). Створили альманах «Кобзар» моїми очима» (малюнки дітей до творів Шевченка). А оскільки багато дітей класу захоплюються вишивкою, провели захист-презентацію «І на тім рушничкові…» (з історії української вишивки). Хоча наше місто маленьке та ніби добре нам знайоме, туристичний похід «Рідне місто моє» викликав у дітей масу емоцій. А ще ми декламували вірші (в тому числі власні), співали, читали гуморески, взявши участь у «Тижні рідної мови».

У системі виховної роботи класу важливе місце відводжу екскурсійно-туристичній роботі. За 3 роки  відвідали Олеський та Підгорецький замки, були у Луцьку, Хотині, Кам’янці-Подільському, с.Кривче Тернопільської області,  Рівному, Берестечку. Звісно, до цієї роботи охоче долучається батьківська громада.

Формуючи ціннісне ставлення до сім’ї, родини, людей, велике значення надаю усвідомленню дітьми значущості особистих, родинних, громадянських, національних та загальнолюдських цінностей; формуванню активної моральної позиції, духовно-моральної культури і компетентності. Особливу увагу приділяю формуванню в дітей  гуманного ставлення до людей (доброзичливості, піклуванню про молодших і  старших членів сім’ї, бажання допомогти хворим і слабшим).

Важливим засобом формування сімейно-родинної ментальності стало проведення щорічних (тепер уже традиційних) родинних свят, зокрема «Ми вам даруємо тепло своїх сердець». Досить ефективними і важливими у становленні дитячого характеру є тренінгові заняття «Привіт! Я – конфлікт?», операції «Даруймо радість людям», рольові ігри («Як вітати зі святом», «У домі гості»), конкурс-виставка малюнків із побажаннями «Вчителько моя…».

Хто я? Який я? Що можу і чого вартий? – саме такі запитання (часто німі, в очах) читаю у своїх вихованців. А оскільки діти ведуть «Папки успіху», у розділі «Інтерв’ю з учителем» вони діляться наболілим, письмово можуть запитати те, про що не скажеш вголос. Як же сприяти формуванню ціннісного ставлення особистості до себе? Як класний керівник, педагог вважаю, що найважливішим є усвідомлення основних засад «Я – концепції»: самопізнання, самовизначення, самовиховання, самореалізація, самовдосконалення, самоствердження, самооцінка; позитивна мотивація на здоровий спосіб життя. Необхідно сприяти набуттю учнями навичок правомірної поведінки, вихованню поваги до себе як унікальної і неповторної особистості, моральних чеснот. А ще просто необхідно розвивати уміння адаптуватися до різних життєвих ситуацій та конструктивно впливати на них. Тож вдалою у цьому напрямку роботи була рольова гра «Давайте познайомимося» (5 кл.), уявна гра-мандрівка «Краса імені мого», тренінгові заняття «Вчинок і наслідок», участь дітей у Тижні спорту, у конкурсі-огляді дитячої творчості «Крок до зірок», у конкурсі «Міні-міс гімназії», презентація захоплень учнів «Активний чи пасивний відпочинок», школа етикету «Ти співрозмовник і слухач».

Важливою є й індивідуальна робота з учнями (бесіди, поради, консультації класного керівника та психолога). Російський вчений У.М.Верткий дійшов висновку, що індивідуальне життя людини, «Я» - життя починається із «зустрічі з дивом». При цьому таким дивом можуть бути: книга, яскрава творча особистість, природне чи суспільне явище, технічний прилад, історичні події… Що ж, побачимо. У нас іще все попереду.

У душу запали слова класного керівника із м.Рівного О.Г.Філіпчука:

Я прагну досягти в житті

Простого дива.

Хай будуть терни на путі,

Хай буде злива

Невдач, поразок і падінь…

Але, на щастя, серед

Прийдешніх поколінь

Ще в нашій власті

Плекати віру і тепло

І вчить любити.

Я прагну сіяти добро

Й талант творити.

Людина – творець від природи, бо приречена створити те, чого ще у природі й соціумі не існувало. Як же розвивати оте ціннісне ставлення вихованців до мистецтва? Мабуть, через формування художньо-естетичної культури, мислення та почуттів, через здатність до творчої діяльності у мистецькій сфері. А ще важливо виховати у школяра потребу у спілкуванні з мистецтвом, розвивати уміння давати оцінку творам мистецтва, адекватно їх сприймати, володіти системою елементарних мистецьких знань. Що ж підтримує вогонь творчості, сприйняття мистецтва? Передусім – цікавість. Тому й влаштовуємо зустрічі із цікавими людьми – талантами, що проводять майстер-класи: місцева поетеса Любов Пшенична « На крилах Музи»; художник Б.П.Бардецьким «Гармонія пензля і пера»; парад героїв «Сторінками улюблених книжок»; класну годину-інсценізацію «У Читай-місті». Тож я щиро вірю, що мої вихованці стануть творчими, розумітимуть і цінуватимуть мистецтво, красу.

У своїх працях В.Сухомлинський писав про те, що виховний вплив природи на розум і душу дитини ні з чим незрівнянний. А де ж найкраще побачити дитину, відкрити її для себе? Звичайно, в атмосфері, в якій вона почуває себе вільно, невимушено, комфортно і затишно. Тому формуючи ціннісне ставлення вихованців до природи, особливих пріоритетів надаю формуванню природничого та екологічного світогляду, готовності дитини до правильної взаємодії з навколишньою природою, розуміння необхідності гармонійного співіснування людини і природи, вихованню інтересу до пізнання природи, відповідального ставлення до неї. Дуже ефективними є екскурсії, походи, звичайні прогулянки в природу, де діти стають іншими: вони більше прислухаються до слів учителя і однокласників, радяться, просто отримують задоволення від оточуючого світу. Це сприяло активній участі у Святі квітів (підготували міні-проект-дослідження), створили фотовиставку  «Я+природа», написали до шкільної газети замітку-відгук, провели акцію «Букет замість ялинки», а ще по-особливому, щедро озеленили власний кабінет. Вірю, що мої вихованці збережуть у собі шанобливе ставлення до природи.

Чи легко стати самостійним? З чого почати? Уже багато чого осмислено, але це з роками. А як же жити? Тільки працюючи. До цього привчають школярів змалку. Формуючи ж ціннісне ставлення вихованців до праці, вважаю за потрібне розширювати прагнення оволодівати трудовою культурою, формувати розуміння загальних основ сучасного виробництва; створювати умови для розкриття потенційних можливостей учнів, їх інтелектуального розвитку, самоствердження. Важливим є розвиток потреб особистості до самореалізації та професійного самовизначення, сприяння формуванню мотивів праці та заповзятливості. А як же без виховання цивілізованого господаря, формування культури трудових стосунків, працелюбства, свідомого ставлення до праці як вищої цінності людини в суспільстві.

Фортуна не любить лінивих, її обранці – люди діяльні. Тому не започатковуємо, а продовжуємо набуті знання і вміння: у поході кожен може спробувати себе у ролі літописця, кухаря, охоронця, дроворуба. А добросовісне виконання ролей виховує в учнів дисциплінованість, відповідальність, привчає до праці. Діти охоче беруть участь у трудових операціях «Чистота», «Озеленення класу», акціях «Затишок», виготовленні годівничок, конкурсах «Вчимося господарювати», допомагають техперсоналу у прибиранні території гімназії.   

Клас… Класний колектив… Широко і багатозначно. Насправді ж переді мною милі, допитливі оченята. Тому ніколи не починаю планувати виховну роботу, не почерпнувши новинок із періодичних видань, не поспілкувавшись (заочно) із улюбленими поетами, поетами-вчителями, філософами. Серед них М.Побелян із своїми чудовими поетичними думками:

Хочу йти, місити шлях ногами….

Просто хочу бути на землі…

А найбільше, щоб цвіли над нами

Зорі й зореняточка малі.

Закохана у душу Василя Симоненка, повністю розділяю його любов до дітей:

І небо теплотою глибиніє,

І радість наливається в серця –

Сміються, бігають, пустують, мріють

Малесенькі замурзані сонця.

І нарешті філософ-мудрець Г.Сковорода: «Справжнє щастя всередині нас, безперервно думай, щоб пізнати себе».

Осмисливши все, перейнявшись думками і почуттями, сідаю до роботи, яка приносить лише задоволення, адже більшість заходів на рік планую разом із дітьми, провівши попередньо анкету-опитувальник. Години спілкування – це не лише обов’язкова щотижнева зустріч із школярами. Навіщо? З’ясовувати проблеми, що накопичилися за тиждень? Сварити порушників шкільної дисципліни? Щодо мене, це саме той чудовий час спілкування педагога із дітьми, коли можна говорити про найцікавіше або найважливіше, коли кожна зустріч стає довгожданою.

Допомогти дитині знайти свій ключ до успіху, указати їй шлях до самовдосконалення, пізнати себе та інших – ось моя мета.

Виховання не терпить примусу і тиску. Лише можливість вільного вибору, демократична, радісна атмосфера, забезпечують становлення людини й громадянина, а інтелектуальна та емоційна насиченість життя школярів допомагає кожному із них визначитися у майбутньому.

Зазвичай виховує дитину не стільки сам захід, скільки підготовка до нього. Розучуючи репліки, тематичні вірші, учень мимоволі переймається темою, усвідомлює її важливість, стає творчою, гнучкою, креативною особистістю, здатною самій приймати нові ідеї, рішення, задуми і реалізовувати їх, тобто бути успішною. Аби не забути про всі досягнення та успіхи, детальніше готуватися до уроків, ведемо «Папки успіху», куди збираємо усі свої персональні здобутки. А досягнення та успіхи класу розміщуємо у класному куточку, щоб кожен учень бачив результативність свого особистого внеску у спільну справу.  (Додаток 5).

Робота над проектом

Усе наше вчительське життя, вся педагогічна діяльність – це довгостроковий, тривалістю в ціле людське життя проект, що, як і кожен життєвий проект, зароджується із мрії, яка вдосконалюється, деталізується, наповнюється новим змістом. Тож так хочеться, аби вихованці згадували свого вчителя, класного керівника добрим словом, відчуваючи тепло і світло у серці. Мрія про «мій» проект не народилася несподівано. Я – вчитель мови і літератури, що постійно «живе» життям різних епох, окрім того, просто закохана у волинську мрійницю, жінку-борця, ту, після читання творів якої душа воскресає, - нашу Лесю Українку. Так хотілося донести до душ наших дітей її ніжну і щиру душу , терпке і патріотичне слово, а ще показати роль родини, культурного оточення і самоосвіти у формуванні і становленні світобачення Лесі Українки. Із спогадів О.Косач-Кривинюк (сестри Лесі), із свідчень деяких дослідників її творчості (О.Бабишкіна, М.Кармазіної, Ліни Костенко та ін..) бачимо, що саме сім’я, її моральні засади сприяли формуванню характеру майбутньої поетеси: ніжність, лагідність, доброта – від батька, мужність, принциповість, незламність і самовідданість – від матері. Тож як цим не захопитися, не передати дітям? І провівши бесіду за «круглим столом», поговоривши про Лесю, зрозуміли: цінувати, любити  і поважати поетесу повинні не лише ми, цю думку варто донести до кожного учня гімназії, вчителя, батьків.

Ідея створення Світлиці Лесі Українки була підхоплена всіма: і учнями, і батьками. Створена Рада кабінету, куди увійшли учні різних паралелей класів. Склали певний (початковий) план роботи, адже за рік задуму не здійснити. Так і розпочав свою роботу проект. Спочатку хотілося швидше переоформити кабінет. Отож центральну стіну класу розмалювала одинадцятикласниця Король Оля: замріяна Мавка із захопленням слухає мелодію сопілки Лукаша. Як же далі? Хіба можна обійтися без екскурсії до с.Колодяжного, не відвідати музею-садиби Лесі Українки? Подорож видалась цікавою, повчальною, із масою емоцій, звичайно, із новими надбаннями для кабінету. А потім – знову у клас. Треба ж і матеріал зібрати (світлини батьків, самої Лесі, найближчих друзів, карту подорожей). Із усього цього виготовили міні-картини, розмістивши їх у класній кімнаті. Хлопці запропонували сплести тин для відтворення українського духу. І ось він за два тижні у кабінеті, прикрашений штучними соняшниками, старовинними рушниками. Розпочали збір літератури про Лесю Українку, збірки її творів. Рада кабінету на диво дружно співпрацювала з усіма гімназистами, значить, робота припала до душі. Згодом з’явився у Ради кабінету перспективний план, за яким би працювала уся школа. Зараз робота над проектом триває. Розпочали створювати дитячу картинну галерею (малюнки до творів Лесі Українки), вишиваємо (діти і батьки) шестиметровий рушник, який складають візерунки Волині, а ще розпочали листування із працівниками музеїв імені Лесі Українки в Україні.

Робота продовжується. Думаю, що саме цей проект допоможе у формуванні колективу в руслі української національної етнопедагогіки. А участь дітей у цій творчій справі допоможе кожній дитині проявити себе як унікальну та неповторну особистість.